Сьогодні виповнюється 105 років від дня народження Володимира Малика

Полтавщина вважає В. Малика своїм письменником, бо саме тут він почав професійно писати, хоча батьківщиною його була Київщина. З Полтавщиною пов’язані найплідніші роки творчості: спочатку учительської, згодом – письменницької.

Народився Володимир Малик (справжнє прізвище Сиченко) у селі Новосілки Макарівського району на Київщині в селянській родині, успадкувавши від батьків-хліборобів любов до землі і праці на ній. Ріс допитливим, любив читати книги. Перші вірші і оповідання написав у шкільному віці, публікувати свої твори почав в роки навчання на філологічному факультеті Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Під час Другої світової війни воював у народному ополченні, перебував у Німеччині на примусових роботах. Повернувшись до України, працював учителем.

З 1953 року Володимир Малик з родиною переїхав до Лубен, де захопився історичною минувшиною міста та вирішив наблизити до сучасників далеке минуле, розповісти про народних звитяжців. Був головою Лубенської міської організації Всесоюзного добровільного товариства любителів книги. Брав участь у діяльності літературного об’єднання при редакції газети «Червона Лубенщина» (з 1957 року). Член Спілки письменників України з 1962 року. Лауреат літературної премії імені Лесі Українки (1983), а також лауреат премії Г. Сковороди (1993). У 1994 р. Всеукраїнський благодійний культурно-науковий фонд Тараса Шевченка нагородив Володимира Малика дипломом за вагомий творчий внесок у духовну скарбницю українського народу та відродження національної свідомості.

Твори письменника були надруковані в газетах «Зоря Полтавщини», «Літературна газета», «Літературна Україна», «Лубенщина», «Наше слово», журналі «Криниця» та ін. Створив поеми й віршовані казки для дітей «Журавлі-Журавлики», «Чарівний перстень», «Месник із лісу», «Червона троянда», «Микита Кожум’яка», «Воєвода Дмитро», повісті «Чорний екватор», «Новачок», «Слід веде до моря», «Двоє над прірвою», романи «Посол Урус-шайтана», «Фірман султана», «Чорний вершник», «Шовковий шнурок», «Князь Кий», «Черлені щити», «Горить свіча», «Чумацький шлях». Посмертно видано збірку поезій «Червоні маки» та щоденник «Синя книга».

Твори видані не тільки українською, а й багатьма іншими мовами світу, зокрема, англійською, польською, словацькою та вірменською. Книги написані яскравою й образною мовою на основі використання широкого кола історичних джерел, маловідомих та призабутих фактів вітчизняної історії.

За спогадами сучасників Володимир Малик у житті був чесною,скромною та доброю людиною. Його пам’ятають як великого працелюба, людину мудру і помірковану, а ще – як великого Учителя, порадника і наставника, що світлом добра і порад осяяв творчий шлях не одному поколінню лубенських літераторів.

31 серпня 1998 року майстер українського історичного роману пішов за вічну межу.

Ім’я В. К. Малика присвоєно Лубенській районній бібліотеці (1998) та названо вулицю у м. Лубни. Біля будинку, де проживав письменник встановлено меморіальну стелу. На його честь засновано обласний благодійний фонд «Слово» з ініціативи та за підтримки сина Володимира Кириловича поета, заслуженого лікаря України Олександра Сиченка. Саме він зробив усе можливе, щоб світ побачили батьків щоденник та книжки — спогади про нього. У пам’ять про письменника за пропозицією Фонду та редакції газети «Лубенщина» Лубенською міською радою у 2001 р. засновано премію імені В. Малика для відзначення письменників, літераторів, науковців, працівників освіти і культури, журналістів, громадських та державних діячів. У Лубнах проклали літературно-краєзнавчий маршрут «Лубни Володимира Малика». У школі, де він працював, є кімната-музей письменника.

Почесті, слава, премії та літературні відзнаки мало хвилювали письменника: «Тягар слави я і досі не відчуваю. Та це мені і не потрібно, аби лише видавали мене і читали – і це в якійсь мірі допоможе духовному відродженню нашого затурканого народу. А для мене це головне».

Через усе своє життя проніс Володимир Кирилович Малик палку і щиру синівську любов до неньки України. Він був одним з небагатьох, хто мав повне право сказати про свій життєвий шлях словами Кобзаря: «Ми чесно йшли, у нас нема й зерна неправди за собою».